?

Log in

No account? Create an account
За півтора місяця до Нового року Поет зламав ногу. Жити в місті стало незручно, і Поет вирушив в Ялтушків до батьків. Там жилося добре - пилося менше, писалося більше. Але творча самотність врешті-решт обридла, як і той гіпс на нозі. І те, і те треба було знімати. А тут як раз і Новий рік. Таке співпадіння щасливе неможливо відсвяткувати без найкращого друга. Але той зараз жив аж у Боярці. "Нічого, добереться", - подумав Поет, вирушив на милицях по кучугурах до пошти і відправив другові телеграму з запрошенням "на знятіє гіпса". Друг, одержавши телеграму, показав її жінці, та, розчулившись від слова "гіпс", дала 10 рублів на квитки і "все інше" та ще й пів смаженої курки.
Друг вдячно поцілував жінку і рушив. Але не на автостанцію. По-перше, хотілося витрачати гроші не на квиток, а виключно на «все інше», по-друге, хотілося бути не пасажиром руху серед пасажирів руху, а його творцем, водієм, керманичем, Тому друг рушив прямісінько в сарайчик тутешнього кореша, до свого моторолеру "Вятка", який і тоді, у 1985-му, вже був неабияким раритетом. Виводячи здивованого залізного коника, друг з задоволенням відчував унікальність ситуації. І дійсно, така антикварна річ, та ще на ходу, та ще на зимових дорогах України... Тож друг зовсім не здивувався, коли на виїзді з Боярки остовпілий гаїшник віддав йому з переляку честь, - мабуть, бідолазі з похмілля здалося, що бачить марсіянина верхи на луноході.

А що, справді, пара була вражаюча. По-перше, схожа на мобільний унітаз з прикриттям від вітру, сама допотопна "Вятка" - точнісінька копія італійської "Веспи", на якій у рік смерті Сталіна Одрі Хепберн гасала по Риму у фільмі "Римські канікули". По-друге, сам Папа (так Поет називав свого друга, чому? - це зовсім інша велика історія) у блакитному плащі "болонья", який для захисту від морозу він натяг на куфайку, в здоровенних окулярах, з замотаною білим шарфом головою, на якій красувався п'ятилитровий шолом з трипільським розписом (Папа, як, втім, і Поет, захоплювався археологією).

Подорож йшла чудово. "Вятка" економно торохтіла, Папа рахував по стовпах кілометри, відчуваючи у кишені приємну цілістність нерозміняного червонця. Вечоріло. Папа ввімкнув фару. Та спочатку світила добре, але, десь під Сквирою, почала блимати, а потім і зовсім згасла. Мертве око моторолера папу аж ніяк не злякало. Він знав, - ось-ось зійде місяць, і все буде в порядку. Та коли в'їхали в Сквиру, "Вятка" чмихнула і стала біля якогось магазину, як вкопана. Діагноз був схожий на вирок, смертний для подорожі, принаймні удвох з моторолером: полетів карбюратор. Папа блискавично склав план: залишити "Вятку" в магазині, розміняти там червонця і далі їхати на попутках. Але коли він прочитав на магазинній вивісці "Авто-мото-запчастини", то відчув, що диво тільки починається.
Магазин було зачинено, але було чути, що за дверями добрі люди проводжають рік старий. На стук вийшов хлопець з чаркою і огірком в руці для гостя. І коли гість, відмовившись від чарки і привітавшись, запитав "ЧИ Є У ВАС КАРБЮРАТОР ДЛЯ "ВЯТКИ?", хлопець, окинувши оком картину, враз протверезвів, випив чарку сам і, роблячи великі паузи, промовив: "Є... Один карбюратор для "Вятки"... Десять років лежить... Вчора викинув на брухт.... Зараз винесу." Ремонт тривав півгодини, бо полагодили і фару. Ні грошей, ні курки у Папи не взяли, і довго-довго волали йому щось душевне услід.

В цей час у Ялтушкові Поет смажив домашню ковбасу. Стіл було вже накрито. На двох, бо батьки поїхали в Бар у гості. Ось вже й ковбаса досмажилася. Робити не було що. Тільки чекати. Поет взяв зошита і почав будувати перший рядок чергового шедевра: "Знялась хуртовина, і друг мій не їде..." Вірш виходив сумнуватий, але Поет, незважаючи на сум, вперто вірив, а може і відчував, що Папа неминуче наближається, як і Новий рік.
Та коли стрілки дзигаря з гирею майже підповзли до місця своєї святкової зустрічі, Поет глянув за вікно, де, як і у його вірші, буяла завірюха, і з жалем погодився з тим, що зустріч з другом, відкладається на кращі дні. До Нового року залишалося 10 хвилин. Поет взяв ножиці і почав різати клятий гіпс. Стягнувши його, він прошкультигав да вікна, відкрив кватирку і жбурнув білий чобіток на сніг. Потім повернувся до столу. Генсек у репродукторі вже почав розказувати про перестройку. Поет з останньою надією налив дві чарки... Потім взяв їх обидві в руки, глянув у вікно і побачив там... свою гіпсову ногу, яка поступово піднімаючись, методично стукала носаком, як дзьобом, у скло. Поет все зрозумів миттєво. Відчинивши кватирку, він простяг на вулицю руку з чаркою для Папи і під мажорне, впевнене бамкання курантів промовив: "З Новим роком, друже!"

А ось вірш, в якому вся ця історія, втративши прадиві, але обтяжуючі деталі, набула можливості існувати вічно.

Володимир Пилипко.

Знялась хуртовина, і друг мій не їде.
Давай-но, сестрице, до столу обідать.
Знялась хуртовина, і дня, як немає.
Дзигар старовинний дванадцяту грає.
Підтягнемо гирі, вікно віддихаєм.
На неба мундирі зірки уже сяють.
Давай-но, сестрице, до столу вечерять.
На мить проясниться, і знову хурделить

Шалопай

https://soundcloud.com/sekretarevam/shalopay07122017

Как славно шалопаем быть,
спокойным и веселым,
на белом пароходе плыть,
давать названья селам,
и с капитаном у перил
вести беседу ночью,
под рокот лошадиных сил,
о капитанской дочке.
А утром, резким, как слеза,
что обронил Всевышний,
таскать по сходням на базар
корзины спелой вишни,
и на стоянке затяжной
удить лещей горбатых,
и знать, что город за спиной,
в котором жил когда-то.

1988 г

Сл., муз. и пение - А. Секретарев. Аранжировка - В. Войчишин.
К началу ХХ века в индустриализованных странах Европы и в Японии - единственной индустриализованной азиатской стране, главным социальным тормозом развития являлась аристократия. И это понятно, - ведь наследственная привилегированность (обеспечивающая, в частности, преимущественный доступ к качественному образованию) небольшой части населения несовместима с индустриальной эпохой, которой требуется огромное число достаточно образованных людей, одаренных интеллектуально, что по наследству не передается.
Особенно остро, масштабно потребность в устранении привилегированных сословий выявлялась в тех крупных индустриализованных странах, которые не имели богатых колоний - Германия, Италия, Испания, Япония, Россия, а значит, где сильнее эксплуатировались и истощались собственные ресурсы, прежде всего - людские, где низовые массы, особенно крестьянские, были изолированы от внешнего мира, темны и мистифицированы.
Именно эти страны и стали главными зачинщиками всех драматических событий первой половины ХХ века, в результате которых не только была окончательно уничтожена как социальная сила светская аристократия (клерикальная и криминально-финансовая, самая молодая, уцелели), а и полностью изменена карта мира, на которой, в частности, исчезли колониальные империи.
Кстати, и лидером этого нового мира стали Соединенные Штаты Америки - страна, которая начала свое формирование в середине XVIII века, когда светская аристократия уже начала свой медленный, но неотвратимый уход с исторической сцены.
Каждая из вышеперечисленных стран-зачинщиков проложила свою тропу на общем пути избавления от аристократического наследия прошлого. И каждая тропа (независимо от того, какой идеологический толк она приобретала для объединения масс, противостоящих привилегированному меньшинству, - фашистский, националистический или коммунистический) на этом нелегком пути, увы, не могла не быть жестокой и жертвенной.
Заметим, что самой отсталой из перечисленных стран была Россия, вернее восточно-славянская империя, распавшаяся только в 1991 г. Поэтому залп Авроры - это всего лишь метка (безусловно, чрезвычайно значимая!) на начальном участке самой длинной, изнурительной тропы, ведущей к деаристократизации, демократизации и деимпериализации общества, тропы, которая до конца еще не пройдена. Впрочем, похоже, что нынешние русскомирские иллюзии - это финальный ее этап, и его преодоление не за горами.
Примечание. Заметим, что наиболее жестокими были те годы советской истории, в течение которых у власти пребывали поколения, сформированные в "доавроровской" империи. Так что не стоит слишком хаять залп Авроры. До него было еще хуже и темнее.
Когда ты был маугли пластилиновым,
воплощением триединства «жрать-срать-орать»,
тебя лепило самовылепленное из глины
старое чудише - Большая Белая Мать.
Оно хотело от тебя одного – сходства,
нет, не с самим собой, - со своею мечтой -
мечтой избавиться от собственного уродства,
сохраняя породу. Затея, конечно, была пустой.
Но если тебе везло, и удавалось выюркнуть, выползти
пташкой живой, змейкой из теплых и цепких лап
ты обретал волю в траве, в цветущих зарослях жимолости
где каждый изначально глуп и по отдельности слаб.
И если тебе везло еще сильней, и тебя не сплющивало
стопой великана, вышагивающего по своим делам,
ты начинал постигать суть мира неведомого, живущего
по жестким правилам, использующим бедлам
в качестве высокооктанового азартного топлива,
для цилиндров, камер сгорания и прочих штук,
в которых в движении согласуется все накопленное
трудами невидимых или видимых душ, мозгов и, конечно, рук.
И если тебе, наконец, вконец везло, то есть нечаянно удавалось
что-то нужное в мир встроить или ненужное в нем сломать,
ты получал право, понимая, что сделал в общем-то малость,
с благодарной улыбкою вспомнить Большую Белую Мать.

20.102017
https://soundcloud.com/sekretarevam/mayor-kochkin-24082017

Виставляю робочий запис пісні "Майор Кочкін", де я співаю, а Володя Войчишин лаконічно підіграває на клавішних. Коли ми позавчора робили цей запис, нам морально допомагав мій син Микола, який щасливо куняв поряд з нами на канапці, бо в нього тільки-но розпочалася армійська відпустка. Коротше кажучи, з Днем Незалежності, до якої нам ще грести і грести, за яку нм треба ще воювати і воювати, і насамперед - з нами самими, бо майорів Кочкіних поки що дуже не вистачає!

Майор Кочкин: продолжаем движение.
Жизнь - это бег, это растворение
в набегающем на гимнастерку пейзаже
с двумя красотками, одна из них даже
станет в свое время твоею женою.
Но это будет позже, не этой весною.
А этой весною кругом половодье.
Прорваны дамбы. Пожирает угодья
Нептун или кто-нибудь еще похлеще,
из тех, для кого мы всего лишь вещи.
Но мы не вещи. Мы когда -нибудь будем
не тем, что сейчас называется "люди",
а тем, во что нас трансформирует точка,
к которой движется майор Кочкин.
Майор Кочкин: продолжаем движение.
Есть проблема с кадрами. Но есть и решение:
не ждать героев, а обходиться налом,
то есть персоналом, которого валом.
То есть всеми нами - и нами, и ими,
всеми, кто хоть как-то держит свое имя
и может взять участие, - если не в стычке,
то хотя бы в ежедневной перекличке.
-Что не отличает обет от обеда?
-Главное - участие, а не победа.
-Правильно, но участие в движении, поскольку стоянка
похожа на бессмертие, а это обманка,
как песня: "Мама, я еще вернусь в твой маленький домик", -
ее придумал, кстати, не трагик, а комик!.
. 2006.

Провинциальная музыка.


Концертная запись, январь, 2017.


Посвящается Черкассам 1950-ых годов, городу моего детства.

Несет дымком провинциальным
от детской музыки моей.
Дорога к школе музыкальной
вилась меж лип и тополей.
И, огибая рынок шумный,
где гомон гулок, как арбуз,
я шел, и с нотной папки Шуман
глядел на Тань и на Марусь.

Потом был домик кривобокий
под звучной вывеской “Салон”.
Там офицерам мылил щеки
седой маэстро Мендельсон.
А там, где парк самозабвенно
вкушал под Ойстраха ситро,
гудел в тиши послевоенной
глубокий, словно бас, Днепро.

Мне трудно музыка давалась,
ее лады и письмена,
да так поныне и осталась
китайской грамотой она.
Но лишь заслышу - пианино
бренчит в распахнутом окне, -
опять становятся едины
и жизнь, и музыка во мне.

1982.

Концертная запись, январь, 2017.

Простір



Сл.и муз. А. Секретарев. Концертная запись. Март, 2017. Пение – А. Секретарев, гитара и бэк-вокал – Владимир Войчишин.

Русский подстрочник.

Мой товарищ ко мне приходит ночью,
он меня не будит, потому что имеет ключи.
Он на кухне садится, а я себе сплю.
Он там вирши слагает,
а я их не люблю.
Но, бывает, иногда приснится какая-то дурь,
и встаешь, чтобы совершить неотложное турне.
И двигаясь назад, к кровати,
я спрашиваю у товарища: "А как тебя зовут?"

И он всегда называет имя,
которое я никогда не слышал от товарища.
Это имя кочевряжистое,
не слыханное ранее,
мне не вспомнить,
поскольку его сразу забываю.
И я снова ложусь, и снится мне,
что мы вдвоем идем на далекие огни.
И товарищ не видит лица моего,
потому что я смотрю на мир его глазами.

Припев.
Пространство, - вокруг пространство,
а пустоты нет.
В гости, к себе в гости
нас зовет белая зима.


Все под снегом умолкло, только речка рыдает.
Что-то бормочет на броде сумасшедшая вода.
Ночь закаляет свой мрак,
и звездами звенит,
а на том берегу
костер горит.
Так горит, не просто горит - танцует, высвечивает лес.
Мы идем к реке через густой верболоз.
И товарищ мой входит спокойно в поток,
а меня, вместо него, смертный холод ожег.

Припев.

Просыпаюсь я утром
и на кухню иду.
Там займусь завтраком,
если еду найду.
Только присяду к столу, -
уже телефон трезвонит, -
будет кто-то, безголовый,
меня уму-разуму учить.
Я веду з ним беседу,
как бы сам себя поедая,
и при этом смотрю вокруг, -
кто тут был ночью?
Вдруг - глядь на пол, там лежит возле ног
белый лист бумаги, чистый-чистый, как снег...

Припев.

. 1999.

Оригинал.
Мій товариш до мене приходить вночі,
він мене не будить, бо має ключі.
Він на кухні сідає, а собі сплю.
Він там вірші складає,
а я їх не люблю.
Та, буває, щось раптом насниться дурне,
і встаєш, щоб здійснити невідкладне турне.
І до ліжка зворотню долаючи путь,
я питаю в товариша: "А як тебе звуть?"

І він завжди називає ім'я,
що ніколи не чув від товариша я.
Це ім'я кострубате,
що ніколи не чув,
я не можу згадати,
бо одразу забув.
І я знову лягяю, і сниться мені,
що ми вдвох ідемо на далекі вогні.
І товариш не бачить обличчя мого,
бо дивлюсь я на всесвіт очима його.

Приспів.
Простір, - навколо простір,
а порожнечі нема.
В гості, до себе в гості
нас кличе біла зима.


Все під снігом замовкло, тільки річка рида.
Щось бурмоче на броді скажена вода.
Ніч гартує свой морок
і зірками бринить,
а на березі тому
багаття горить.
Так горить, аж танцює, висвітлює ліс.
Ми йдемо до ріки крізь густий верболіз.
І товариш мій входить спокійно в потік.
а мене, замість нього, смертний холод обпік.

Приспів.

Прокидаюсь я ранком
і на кухню іду.
Там займуся сніданком,
якщо їжу знайду.
Тільки сяду до столу, -
телефон дзеленчить, -
буде хтось, безголовий,
мене розуму вчить.
Я веду з ним розмову,
сам себе їдучи,
і все дивлюсь навколо, -
хто тут був уночі?
Раптом - зирк на підлогу, - там лежить біля ніг
білий аркуш паперу, чистий-чистий, як сніг...

Приспів.

. 1999.

Високі хмари серпня.

Хмари -
які високі в небі хмари!
А птах пливе,
иіж них пливе,
шукає пари.

Серпень
вже літу коси підрізає.
Вже сум в очах,
бо по ночах
тепла немає.

Але дивись, - по соші
фура в Варшаву пливе.
А за кермом чувачок, -
слухає рок.
Яблук добрячих вагон
Єві-панянці везе.
"Єво, я твій чемпіон,
чемпіон, чемпіон!"
Що він верзе? Що він верзе?

Це хмари, хмари.
Які високі в небі хмари!
А птах пливе,
иіж них пливе,
шукає пари.

Серпень
вже літу коси підрізає.
Вже сум в очах,
бо по ночах
тепла немає.

Концертний запис, 2017, березень. Слова і музика - Антолій Секретарьов. Виконують: Орест Криса – спів, гітара, Сергій Тягнирядно – клавішні, Володимир Войчишин – бас-гітара, Андрій Войтюк – барабани. Звукорежисер - Ігор Курилович.


8888888888888888888



Члены команды США, занявшей четвертое место (слева направо): Анкан Бхаттачарья, Захари Хроман, Джеймс Линь, Эндрю Гу, Винсент Хуан и Юньяо Пэн. Фото: Математическая ассоциация Америки.

Результаты олимпиады четко отражают картину надвигающегося нового мира, который не нравится идентистам, эгоистическим обывателям и квасным патриотам. А суть этого будущего мира справедлива и динамична. Вот она: развитием мира управляют творческие люди, а людей с творческой потенцией больше там, где больше людей.

Топ-десятка.

1.Республика Корея
2. Китай.
3. Вьетнам.
4. США (все 6 участников азиатского происхожения).
5. Иран.
6. Япония.
7-8. Сингапур.
7-8. Таиланд
9-10. Великобритания (из 6 участников – 3 азиатского происхождения).
9-10. Тайвань.

Россия заняла 11 место, Белоруссия, Украина, Чехия поделили 14-16 места.

Магеллан

..

Магеллан. Сл. и муз. — А. Секретарев.
Концертная запись. Март, 2017. Киев.
А. Секретарев - пение, Владимир Войчишин - гитара, бэк-вокал, звукорежиссура - Игорь Курилович.

В прохладных сумерках, ранним утром,
с кружкой кофе, как Магеллан,
стоишь на набережной и стараешься быть мудрым,
и каравелл караван
ждет посреди двора, чтобы ты указал ему пеленг,
нацеленный в туманное никуда.
Но ты твердо уверен, - твой разум создаст берег
там, где пока вода...

Пора отправляться, но тебе нужен твой друг-штурман,
уплывший в небо читатель книги небес.
Он - гарант успеха предстоящего похода и штурма.
Так сделай так, чтобы друг воскрес.
Вспомни его смех, походку и посмотри на запад,
где тает тьма и снов череда.
И друг возникнет, ощутимый, как звук, цвет и запах,
там, где пока звезда...

2013

Profile

sekretarevam
sekretarevam

Latest Month

Декабрь 2017
Вс Пн Вт Ср Чт Пт Сб
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom
Разработано LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner