Подари мне на прощанье
Пару милых пустяков:
Папирос хороших, чайник,
Томик пушкинских стихов.
Жизнь армейца не балует,
Что ты там не говори.
Я б хотел и поцелуи
Захватить как сухари.
Может, очень заскучаю,
Так вот было-бы в пути
И приятно вместо чаю
Губы теплые найти.
Или свалит смерть под дубом*, -
Все равно приятно, чтоб,
Отогрели твои губы
Холодеющий мой лоб.
Подари… Авось случайно
Пощадят еще в бою,
Я тогда тебе и чайник,
И любовь верну свою.
С этой песней военных времен я познакомился впервые, перечитывая сборник песен, который один молодой офицер, авиационный техник, составлял в течение 1940 – 1942 гг. Любопытно, что некоторые песни были записаны им в мае 1941 г. в ... Гамбурге, - очевидно, на борту советского парохода, загружающегося авиационной техникой, которая поставлялась Германией до самого начала войны.
Песенка эта, согласитесь, довольно неуклюжая и странная. Стихи в 1933 г. написал Иосиф Уткин (1903 г.р., в 1941 г. был ранен, ему оторвало четыре пальца правой руки; погиб в 1944 г. в авиакатастрофе под Москвой). Иосиф Уткин был типичным представителем рожденной революцией армады "иванов бездомных", наплодивших огромное количество бойких, безыскусных опусов, созданных, чтобы угодить власти, очарованной властью толпе, но никак не Музе. Его перу принадлежит, в частности, и либретто поставленной в Большом театре (!) оперы с жутковатым названием "Вышка Октября", посвященной, впрочем, не беспощадным борцам с врагами народа, а советским нефтяникам. Интересный рассказ об Иосифе Уткине, помогающий лучше прочувствовать атмосферу, в которой творились сочинения, подобные этой песенке, можно прочитать здесь: И.С. Козловский. "Музыка – радость и боль моя". С.216-220. (адрес ссылки громоздкий, лучше набрать в Гугле название книги в кавычках + "Иосиф Уткин")
Автором музыки песни о чайнике является Л. Половинкин. Нужно заметить, что песню пели многие известные исполнители – Иван Козловский, Владимир Бунчиков.
* В сборнике "Или свалит смерть под дубравой". Очевидно, составителю сборника показалось, что "под дубом" - это грубо, и в ущерб рифме и метру стиха была произведена замена "дуба" на "дубраву", хотя на самом деле "под дубом" - вполне вписывается в интеллигентско-солдафонский, скажем так - псевдораблезианский стиль песни, уравнивающий по значимости любовь и чайник.
Замечу, что искусственный, картинный, нет - картонный образ войны, который проглядывается и в этой песне и который складывался в милитарных опусах 1930-ых годов, очень смахивает на те химеры, которые возникают в современном российском поп-арте, тоже весьма милитаризованном (ярким примером являются такое творение как "Диверсанты", кусочек которого просмотрел сегодня) и тоже весьма угодническом по отношению к нынешней власти, которая, как известно, обожает мачо в гимнастерках.
В свое время я методично собирал воспоминания о войне ее реальных участников – пехотинцев, танкистов, летчиков. И все, что они рассказывали мне (если их удавалось разговорить, что получалось редко), было нисколько не похоже на химерические выдумки войнописцев, как довоенных, так и послевоенных времен. Правдоподобная ложь невоевавших или тех, кто во времена войны не был непосредственным участником боевых действий, скрывала и скрывает правду о войне, как наглухо сомкнутый расписной занавес, который не так просто раздвинуть. Впрочем, голая правда, тем более, правда о таком значительном событии как война, трудно воспевается. Такая правда воплощается в поступках намного легче, чем в словах, нотах и изображениях. Именно поэтому отражение этой голой актуальной правды - нелегкое дело даже для тех, кто ее своими поступками творил. Вот почему реальные фронтовики, бойцы переднего края, предпочитали и предпочитают молчать о своем военном прошлом.
Пару милых пустяков:
Папирос хороших, чайник,
Томик пушкинских стихов.
Жизнь армейца не балует,
Что ты там не говори.
Я б хотел и поцелуи
Захватить как сухари.
Может, очень заскучаю,
Так вот было-бы в пути
И приятно вместо чаю
Губы теплые найти.
Или свалит смерть под дубом*, -
Все равно приятно, чтоб,
Отогрели твои губы
Холодеющий мой лоб.
Подари… Авось случайно
Пощадят еще в бою,
Я тогда тебе и чайник,
И любовь верну свою.
С этой песней военных времен я познакомился впервые, перечитывая сборник песен, который один молодой офицер, авиационный техник, составлял в течение 1940 – 1942 гг. Любопытно, что некоторые песни были записаны им в мае 1941 г. в ... Гамбурге, - очевидно, на борту советского парохода, загружающегося авиационной техникой, которая поставлялась Германией до самого начала войны.
Песенка эта, согласитесь, довольно неуклюжая и странная. Стихи в 1933 г. написал Иосиф Уткин (1903 г.р., в 1941 г. был ранен, ему оторвало четыре пальца правой руки; погиб в 1944 г. в авиакатастрофе под Москвой). Иосиф Уткин был типичным представителем рожденной революцией армады "иванов бездомных", наплодивших огромное количество бойких, безыскусных опусов, созданных, чтобы угодить власти, очарованной властью толпе, но никак не Музе. Его перу принадлежит, в частности, и либретто поставленной в Большом театре (!) оперы с жутковатым названием "Вышка Октября", посвященной, впрочем, не беспощадным борцам с врагами народа, а советским нефтяникам. Интересный рассказ об Иосифе Уткине, помогающий лучше прочувствовать атмосферу, в которой творились сочинения, подобные этой песенке, можно прочитать здесь: И.С. Козловский. "Музыка – радость и боль моя". С.216-220. (адрес ссылки громоздкий, лучше набрать в Гугле название книги в кавычках + "Иосиф Уткин")
Автором музыки песни о чайнике является Л. Половинкин. Нужно заметить, что песню пели многие известные исполнители – Иван Козловский, Владимир Бунчиков.
* В сборнике "Или свалит смерть под дубравой". Очевидно, составителю сборника показалось, что "под дубом" - это грубо, и в ущерб рифме и метру стиха была произведена замена "дуба" на "дубраву", хотя на самом деле "под дубом" - вполне вписывается в интеллигентско-солдафонский, скажем так - псевдораблезианский стиль песни, уравнивающий по значимости любовь и чайник.
Замечу, что искусственный, картинный, нет - картонный образ войны, который проглядывается и в этой песне и который складывался в милитарных опусах 1930-ых годов, очень смахивает на те химеры, которые возникают в современном российском поп-арте, тоже весьма милитаризованном (ярким примером являются такое творение как "Диверсанты", кусочек которого просмотрел сегодня) и тоже весьма угодническом по отношению к нынешней власти, которая, как известно, обожает мачо в гимнастерках.
В свое время я методично собирал воспоминания о войне ее реальных участников – пехотинцев, танкистов, летчиков. И все, что они рассказывали мне (если их удавалось разговорить, что получалось редко), было нисколько не похоже на химерические выдумки войнописцев, как довоенных, так и послевоенных времен. Правдоподобная ложь невоевавших или тех, кто во времена войны не был непосредственным участником боевых действий, скрывала и скрывает правду о войне, как наглухо сомкнутый расписной занавес, который не так просто раздвинуть. Впрочем, голая правда, тем более, правда о таком значительном событии как война, трудно воспевается. Такая правда воплощается в поступках намного легче, чем в словах, нотах и изображениях. Именно поэтому отражение этой голой актуальной правды - нелегкое дело даже для тех, кто ее своими поступками творил. Вот почему реальные фронтовики, бойцы переднего края, предпочитали и предпочитают молчать о своем военном прошлом.
Замість вступу.
Я атеїст. Але Бог є. І одне одному не суперечить. Адже у великому і бурхливому морі повсякденного буття, коли кожний з нас, як маленький бог, створює світ свого життя, керуючись власними прагненнями, принципами, власними уявами про добро і зло, ми, по суті, є атеїстами, навіть, ті, хто ретельно виконує протягом кожного дня ритуали своєї конфессії.
І тільки в дуже рідкі і короткі зоряні миті, коли з нами трапляється щось значуще і водночас незбагненне, коли нам на мить відкривається віконце у майбутнє, у вічність, наш атеїзм зникає, і ми відчуваємо Бога, а саме - наявність у світі справжніх Прагнень, справжніх Принципів, наявність справжнього, єдиного для усіх і Добра, і Зла.
Ну а тепер розповім маленьку байку про самогон і ананас, вигадану давненько, на дні народження мого колишнього друга. Йому, до речі, належить і остання фраза цієї байки.
Якось видався на цьому світі дуже гарний весняний день - пташки співають, все квітне-росте. Навіть ніхто у світі не вмер того дня, окрім діда одного. Потрапив дід на той світ, а там так само: весна, пташки, луги зелені. І окрім діда - нікого, бо ж ніхто більше не вмер.
Дивиться дід - тягнеться кудись крізь луги одна велика дорога, вся бита-перебита.
Став на неї, та й пішов. Йшов, йшов, коли попереду - розвилка.
Та, бита, велика дорога як йшла собі, так і далі йде. Але у правий бік від неї пішла ще одна - невелика така, можна сказати, не дорога, а стежка.
Підійшов дід до розвилки ближче, узрів камінь, а на камені - напис: "У рай".
Почухав дід потилицю, задумався - повернути чи ні? Порадився б з кимось, - та нема ж нікого навколо.
"Е, - думає, - поверну, спробую. Я ж ніби і жив не дуже погано, землю орав, бо трактористом був, чужого не крав, жінку не зобіжав. Та й розвилка на те вона і розвилка, щоб людина куди хоче, туди і завертала."
Повернув, пройшов трохи, і відкрився очам його пагорб розложистий.А на пагорбі - мур високий, мабуть, навколо великого саду обведений, бо пахне з-за муру квітками різними, і чути, як бджоли гудуть.
А ще бачить дід, - у тому мурі хвіртка, і сидить біля неї такий самий, як він, старий дід, - дивиться на гостя і ключами грається. Видно, що настрій у нього добрий, - пригрівся на сонечку, до того ж сьогодні йому ніхто з тих, що у рай дуже хочуть, голову не морочить.
Як підійшов дід наш ближче, то знітився трохи, бо зрозумів, що перед ним сам святий Петро. Зупинився дід, вклонився і мовчить, з чого почати - не знає.
А святий Петро посміхнувся до нього, та й питається сам:
- Ну що, діду, у рай кортить?
- Та воно непогано було б, якщо тільки можна...
- Ну, тоді кажи, - самогонку пив?
- Пив, отче. Та й багатенько пив.
- Ну, тоді звиняй, - не можна тобі у рай.
- Та я, знаєте, і сам не дуже сподівався. Так, повернув на всяк випадок, бо порадитися не мав з ким.
Сказав так дід, попрощався та й пішов назад - на дорогу биту.
Дивиться святий Петро, як дід у пекло чимчикує, а навколо - коники сюрчать, вітерець гуляє, хмарки летять. Зачекав трохи, а потім гукає навздогін:
- Стій, діду! А скажи, - ананасами самогон колись закусював?
- Ні, ні! Цього не було!
- Ну, тоді піди ще трохи поживи !
Я атеїст. Але Бог є. І одне одному не суперечить. Адже у великому і бурхливому морі повсякденного буття, коли кожний з нас, як маленький бог, створює світ свого життя, керуючись власними прагненнями, принципами, власними уявами про добро і зло, ми, по суті, є атеїстами, навіть, ті, хто ретельно виконує протягом кожного дня ритуали своєї конфессії.
І тільки в дуже рідкі і короткі зоряні миті, коли з нами трапляється щось значуще і водночас незбагненне, коли нам на мить відкривається віконце у майбутнє, у вічність, наш атеїзм зникає, і ми відчуваємо Бога, а саме - наявність у світі справжніх Прагнень, справжніх Принципів, наявність справжнього, єдиного для усіх і Добра, і Зла.
Ну а тепер розповім маленьку байку про самогон і ананас, вигадану давненько, на дні народження мого колишнього друга. Йому, до речі, належить і остання фраза цієї байки.
Якось видався на цьому світі дуже гарний весняний день - пташки співають, все квітне-росте. Навіть ніхто у світі не вмер того дня, окрім діда одного. Потрапив дід на той світ, а там так само: весна, пташки, луги зелені. І окрім діда - нікого, бо ж ніхто більше не вмер.
Дивиться дід - тягнеться кудись крізь луги одна велика дорога, вся бита-перебита.
Став на неї, та й пішов. Йшов, йшов, коли попереду - розвилка.
Та, бита, велика дорога як йшла собі, так і далі йде. Але у правий бік від неї пішла ще одна - невелика така, можна сказати, не дорога, а стежка.
Підійшов дід до розвилки ближче, узрів камінь, а на камені - напис: "У рай".
Почухав дід потилицю, задумався - повернути чи ні? Порадився б з кимось, - та нема ж нікого навколо.
"Е, - думає, - поверну, спробую. Я ж ніби і жив не дуже погано, землю орав, бо трактористом був, чужого не крав, жінку не зобіжав. Та й розвилка на те вона і розвилка, щоб людина куди хоче, туди і завертала."
Повернув, пройшов трохи, і відкрився очам його пагорб розложистий.А на пагорбі - мур високий, мабуть, навколо великого саду обведений, бо пахне з-за муру квітками різними, і чути, як бджоли гудуть.
А ще бачить дід, - у тому мурі хвіртка, і сидить біля неї такий самий, як він, старий дід, - дивиться на гостя і ключами грається. Видно, що настрій у нього добрий, - пригрівся на сонечку, до того ж сьогодні йому ніхто з тих, що у рай дуже хочуть, голову не морочить.
Як підійшов дід наш ближче, то знітився трохи, бо зрозумів, що перед ним сам святий Петро. Зупинився дід, вклонився і мовчить, з чого почати - не знає.
А святий Петро посміхнувся до нього, та й питається сам:
- Ну що, діду, у рай кортить?
- Та воно непогано було б, якщо тільки можна...
- Ну, тоді кажи, - самогонку пив?
- Пив, отче. Та й багатенько пив.
- Ну, тоді звиняй, - не можна тобі у рай.
- Та я, знаєте, і сам не дуже сподівався. Так, повернув на всяк випадок, бо порадитися не мав з ким.
Сказав так дід, попрощався та й пішов назад - на дорогу биту.
Дивиться святий Петро, як дід у пекло чимчикує, а навколо - коники сюрчать, вітерець гуляє, хмарки летять. Зачекав трохи, а потім гукає навздогін:
- Стій, діду! А скажи, - ананасами самогон колись закусював?
- Ні, ні! Цього не було!
- Ну, тоді піди ще трохи поживи !
.
Добрий нажиток з суму.
В полоні дум сумних про смерть і злидні
не розживешся (ось так відкриття!)
нічим, окрім знання, - що люди бідні:
хто на маєтність, хто на майбуття.
Втім, це наж`иток теж, бо треба знати,
чого ти прагнеш - бути або мати.
березень, 2002.
Весняна хіть людська – це бути, а не мати.
Скрізь вибухають буруньки, і серцем хати
стає не скриня, а поріг, вікно чи ганок.
І вже не вечір – цар доби. - Світанок.
19.04.2012
Нема мені в світі хати,
бо хата моя - це світ.
Я бідний, - тому й багатий:
ні грошей нема, ні літ.
Зате маю гуркіт грому,
весну і пташиний спів.
Я зажди іду додому,
куди б мене шлях не вів.
весна, 2005.
Добрий нажиток з суму.
В полоні дум сумних про смерть і злидні
не розживешся (ось так відкриття!)
нічим, окрім знання, - що люди бідні:
хто на маєтність, хто на майбуття.
Втім, це наж`иток теж, бо треба знати,
чого ти прагнеш - бути або мати.
березень, 2002.
Весняна хіть людська – це бути, а не мати.
Скрізь вибухають буруньки, і серцем хати
стає не скриня, а поріг, вікно чи ганок.
І вже не вечір – цар доби. - Світанок.
19.04.2012
Нема мені в світі хати,
бо хата моя - це світ.
Я бідний, - тому й багатий:
ні грошей нема, ні літ.
Зате маю гуркіт грому,
весну і пташиний спів.
Я зажди іду додому,
куди б мене шлях не вів.
весна, 2005.
.
Пасха Чиста - це той поріг,
за яким існування сенс,
право бути в наступний рік
Homo sapiens sapiens,
розуміючим розум свій,
як маленьке яйце-райце,
що за Правду іде у бій,
і не прагне хвали за це.
Реаліст чи ритуаліст, -
неважливо, якщо ти зміг,
вшанувати, як чистий лист,
Час і Пасху - його поріг,
і відчути крізь квіт весни,
в білім сяйві, що йде згори,
святість писанок білизни,
що невидима до пори.
13.04.2012
Фото поста запозичено за адресою:
http://quo.com/home/images/SunriseSpring
Пасха Чиста - це той поріг,
за яким існування сенс,
право бути в наступний рік
Homo sapiens sapiens,
розуміючим розум свій,
як маленьке яйце-райце,
що за Правду іде у бій,
і не прагне хвали за це.
Реаліст чи ритуаліст, -
неважливо, якщо ти зміг,
вшанувати, як чистий лист,
Час і Пасху - його поріг,
і відчути крізь квіт весни,
в білім сяйві, що йде згори,
святість писанок білизни,
що невидима до пори.
13.04.2012
Фото поста запозичено за адресою:
http://quo.com/home/images/SunriseSpring
.
Врагов народа слов ищи и беспощадно
их отправляй в расход, чтобы в стих не проникал
ни спешный вульгаризм, плод болтовни площадной,
ни вычур темных фраз, ни след чужих лекал.
Врагов народа слов ищи и беспощадно
их отправляй в расход, чтобы в стих не проникал
ни спешный вульгаризм, плод болтовни площадной,
ни вычур темных фраз, ни след чужих лекал.
.
Люблю тебя, число, мой старый верный друг,
за то, что нет тебя терпимее и строже,
за то, что ты во всем и правишь всем вокруг,
и ни на что при этом не похоже.
Люблю тебя, число, мой старый верный друг,
за то, что нет тебя терпимее и строже,
за то, что ты во всем и правишь всем вокруг,
и ни на что при этом не похоже.
.
Любовь, как тонкий луч,
рождается меж туч.
Ведь мир, когда он ясен,
и без любви прекрасен.
почти 01.04.2012.
Любовь, как тонкий луч,
рождается меж туч.
Ведь мир, когда он ясен,
и без любви прекрасен.
почти 01.04.2012.
.
Сум - підсумок, досвід, сума за плечима,
енергія мандрів, оновлень причина,
весняних калюж каламутних потреба
у землю ввійти, віддзеркаливши небо.
23.03.12.
См. "Гимн печали" : http://sekretarevam.livejournal.com/383
Сум - підсумок, досвід, сума за плечима,
енергія мандрів, оновлень причина,
весняних калюж каламутних потреба
у землю ввійти, віддзеркаливши небо.
23.03.12.
См. "Гимн печали" : http://sekretarevam.livejournal.com/383
.
Когда согласие в природе,
и явств в достатке круглый год,
печаль незнания приходит,
чтобы продолжить жизни ход.
Вновь голод, жажда, вновь в начале
движенья к цели ты и я.
Неутолимые печали
ведут нас в вечность Бытия.
20.03.12
См. "Гімн суму" :http://sekretarevam.livejournal.com/38
Когда согласие в природе,
и явств в достатке круглый год,
печаль незнания приходит,
чтобы продолжить жизни ход.
Вновь голод, жажда, вновь в начале
движенья к цели ты и я.
Неутолимые печали
ведут нас в вечность Бытия.
20.03.12
См. "Гімн суму" :http://sekretarevam.livejournal.com/38
.
Кусок монолога
...нет, все же мы запалим костерок.
Ты прав, конечно, - грязь и сыровато
на берегу. Но ты приехал в марте, -
позволь явиться в марте и костру.
Реку ти, друже,* доброму огню
не помешает сырость - больше дыма,
а значит, доказательства огня.
Ты соберись, чтоб мы не возвращались,
на станцию отправимся оттуда.
Возьми вот этот ватник и штаны,
а всю твою парадную одёжку
мы аккуратно поместим в чехол,
в котором ты доставил мне гитару.
Начнет смеркаться, мы зальем огонь,
и - вдоль реки, до Чертова моста.
Там ты переоденешься и дальше
пойдешь один. А я пойду домой.
Мы этим измененьем ритуала
почтим весну. Похоже, что она,
едва начавшись, жаждет подтверждений -
примет необратимой новизны.
А в мелочах они всегда виднее.
...В купе летящем, отходя ко сну,
ты вспомни две строки. Их новизну
оценишь сам, а я, увы, не смею:
"Не ход светил приносит в мир весну,
а наше ожиданье встречи с нею."
1994-2001
* говорю тебе, друже (старослав.)
В оформлении поста использована акварель Галины Кижапкиной:
http://www.galinakizhapkina.com/ga/medi
Profile
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=92.1)
sekretarevam- sekretarevam
Syndicate
